24 лютого 2025 року Україна вперше відзначає Національний день молитви. Ця дата стала символом єдності та духовної сили українського народу після початку повномасштабного вторгнення рф у 2022 році. День 24 лютого вже третій рік нагадує про стійкість українців у боротьбі за свободу та мир.
24 лютого 2022 року стало тим ранком, після якого світ уже не був таким, як раніше. Це день, що навічно закарбувався в нашій пам’яті, змінив хід історії, переплів долі мільйонів, зруйнував наші плани та мрії, розділив життя на «до» і «після». Це шрам на серці, що болить з кожним новим вибухом, із кожною втратою.
У перші хвилини повномасштабного вторгнення ми залишилися наодинці зі своїм страхом. Коли небо здригалося, серця билися так само гучно. Розгубленість, невідомість – напевно, це було в кожному з нас. Але вже за мить страх відступив перед нашим єднанням. Мільйони людей, які вчора були незнайомцями, простягнули одне одному руку допомоги. Волонтери, лікарі, рятувальники, військові стали світлом у найтемнішій ночі. За мить ми стали народом, одним цілим, одним серцем, що б’ється в унісон.
З того ранку ми стали навіть дихати інакше. Навчилися відрізняти відлуння «прильоту» від грому, спати в коридорах, мати запас води та тримати телефони зарядженими. Але найголовніше — ми навчилися бути поруч, навіть якщо між нами сотні кілометрів. Цей день об’єднав мільйони голосів у спільному прагненні: вистояти, вижити, відстояти, жити, берегти, пам’ятати.
Ця війна триває вже 11 років – із 2014-го, коли ворог уперше ступив на нашу землю. Вона зруйнувала міста й села, відібрала в нас найкращих, але не змогла зламати головного – нашу віру. Війна триває, але триває й життя. Під звуки сирен народжуються діти. Під уламками бетону проростають квіти. Під вагою втрат зберігається віра, надія та любов. Війна принесла біль, який не виміряти цифрами, порожні ліжка, зруйновані будинки, розірвані та спалені фотоальбоми, листи та повідомлення, які так і не дійшли до адресатів. Та водночас вона відкрила у нас глибини, про які ми самі не підозрювали. Глибини любові, взаємодопомоги, сили.
Українці – це нація, що навіть крізь руїни шукає життя, що навіть у мороці тримає світло. Ми навчилися цінувати кожну мить, кожен телефонний дзвінок, кожне “Ти як?”, кожен світанок, до якого дожили. Ми вчимося жити по-новому, але найважливіше — бути ближчими одне до одного, бачити більше, чути серцем.
У Національний день молитви ми разом, незалежно від міст і кордонів, звертаємо свої думки до неба, до історії, до себе. Молимось не лише за тишу замість вибухів, а й за тих, хто тримає нашу землю. За тих, кого з нетерпінням чекаємо з фронту та полону. За тих, хто вже став частиною вічності. І за тих, хто сьогодні в строю, лікує, рятує, будує, відновлює. І хай ця молитва стане не лише словами, а й діями – кожною доброю справою, кожним щирим поривом, кожною часточкою любові, яку ми вкладаємо у цей світ.
Хай цей день стане не лише днем болю, а й днем світла, коли ми ще сильніше відчуваємо одне одного. Коли наші серця, навіть крізь втому й рани, будуть сповнені любові та надії. Коли ми знатимемо, що після цієї довгої зими неодмінно прийде мирна весна, яку ми зустрінемо разом — сильніші, ніж будь-коли.
версія для друку